Хто кого лучче

Сидить собі Жиденятко,
Головкою має;

Коло нього сидить рабін
Тай його питає:

Чого півень, як співає,

Очи закриває?

Того певне, що на память

Свою пісню знає.

Чого колись по драбині

Ангели злізали?

Бо ще були молодії,

Малі крила мали.

Чогож море так солоне,

Що не можна пити?

Бо погані оселедці

Мали засолити.

5. II. 1859.

Стоїть руде Жиденя
У чорній ярмурці,
Під пахвою „алеф-бет“
В новій шабатурці.

І „цицели“ аж до пят,
Пейсики нівроку!
Стоїть, дивить ся собі
На школу високу.

А на школі горобців
До стилої мами.
Тік і вють ся понад дах
Цілими мірками.

Задивилось Жиденя…
Аж рабін лучив ся:
„А куди, — питає, — так,
Хасю, задивив ся?“

— „Я дивлю ся, — каже той, —
На той бідний птиця,
Де то дінеть ся воно,
Як школа спалить ся?“

II. 1859.

„Чого, Жидку, так збілів?
Що з тобою сталось?“
— „Ах! за мною серез став
Аж сто вовків гналось!“

— „Бог з тобою!.. сто вовків?
Та б село почуло!“
— „Та воно пак і не сто,
А пятьдесять було!“

— „Тай пятьдесять диво в нас…
Де б їх стілько взялось?
— „Ну, Іванцю!.. нехай так,
Але десять гналось!“

— „Та і десять не було!
Знать, їден увсього?“
— „А як їден? аби вовк!..
Страшно і їдного!“

— „А може то і не вовк?“
— „А щож то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик як шило?..“

26. II. 1859.

Бачили очи, що
купували:їжте, хоч повилазьте.
Народна приказка.

Ходить Циган, ярмаркує,
Лиш копійку має…
„А що тепер найдешевше?“
Мужика питає.
— Та хрін тепер найдешевший!
Мужик йому каже:
За копійку цілу вязку
Сідуха навяже!

Побіг Циган меж сідухи,
Купив собі хрону…
Подивив ся на ярмарок,
Тай пішов до дому.

Іде собі дорогою,
Свіжий хрін смакує;
Вертить свердлом йому в носі,
А сліз не вгамує…

Втирав, втирав Циган очи,
Далі й не втирає;
Сів під мостом і скривив ся,
Їсть та промовляє:
„Плачте, плачте, дурні очи!
Щоб повилізали!..
Бачилиж ви препогані,
Що то купували!..“

18. IV. 1858.

Вміли-сьте, кумцю, ва-
рити, не вміли давати.
Народна приказка.

Пішов Циган на толоку
До сусіда зраня;
Та в сусіда без обіда
Косив до смерканя.
Ізнеміг ся сіромаха,
Косить і не косить:
Аж під вечір пан господар
Вечеряти просить.

Іде Циган вечеряти,
Та слину ковтає…
Садовить ся на покуті,
Пояс розпускає.

Садовить ся на покуті,
Випив пів бляшанки,
Та, як муха до патоки,
Припав до маслянки.

Припав Циган до маслянки,
Яндилу кінчає…
Аж тут кума вареники
З печи висуває.
Схаменув ся бідний Циган,
Та вже не поможе!..
Із'їв кілька вареників,
А більше не може.

А тут іще й вареників
З стола не приняли,
Як порося печене
До хрону подали…
Подивив ся бідний Циган,
Тай став примовляти:
„Вміли, кумцю, ви варити,
Не вміли давати!.“

14. IV. 1858.

Вивів Циган на ярмарок
Коня продавати;
Посходились ярмаркові,
Стали оглядати.

Оглядають, кінь як сокіл.
І ґанчу не має!
А сам Циган кругом ходить,
Та все промовляє:

„Що конина, то конина!
А щоб язик мала,
То вона б вам, люде добрі,
Всю правду сказала!“

Купив якийсь ту конину,
Дома оглядає:
Аж конина його справді
Язика не має…

14. IV. 1858.

Сидить голий Циганчук,
Аж мало не плаче.
— „Тату! — каже, — холодно!
Зуб до зуба скаче!“

А той йому поясок:
„Та на, не жури ся!
Коли тобі холодно,
То підпережи ся.“

18. VI. 1859.

Віддавав у наймити
Циган свого сина:

— „Та він, — каже, — буде в вас
Добрая дитина!

А як коли зноровить
Та їсти не схоче —
Не жалуйте, прошу вас!..
Нагайом, пан-отче!..

Та все йому говоріть:
„А їж таки, враже!“
А робити? — чорт із ним,
Не силуйте!“ — каже.

18. VI. 1850.

Раз задумав Циганчук
Гріхи сповідати:
Іде просто до попа,
Приходить до хати.
Оглядає, — ні попа,
Ні слуги Бог має,
А в горосі, у печі,
Сало закипає.

Циган сало із горшка,
Живо із пекарні,
Через цвинтар позадгузь
Тай до паламарні.
В паламарні як на гріх —
Шапка на кілочку;
Він і шапку потягнув,
Сховав у куточку.

Тай тогді вже до попа
Гріхи сповідати.
Ото піп йому дає
Хреста цюлувати.
Поцюлував Циганчук,
Піп його питає,
А той йому всі гріхи
І оповідає:

„Тай сегодня, — каже, — я
Нагрішив потроху:
Ранком вигнав я свиню
З чужого гороху;
А у церкві шапку зняв!..“
Говорить несміло.
А піп йому: „То не гріх!
То добреє діло!“

— Добре, добре, нехай так! —
По „Буди Господне“
Піп до шапки, — але ба!
І місце холодне…
Піп — до дому, до горшка,
Де кипіло сало,
А там йому лиш горох —
А сала не стало.

І промовив старий піп:
„Ожеж признавав ся!
А я старий та дурний
І не догадав ся!“

20. X. 1859.

Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею зєднати.
А Хмельницький їм говорить:
Сядьте, добрі люде!
Послухайте мою байку,
Чи правдива буде?..

Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро,
Сказано, дитина…
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.

І бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору ізпід печи
І вуж вилізає…
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе, позбирає,
Вуж і тому радий!..

Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись;
Дрочило ся, дрочило ся,
Далі стало битись.

Вуж до піни розізлив ся,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину.

Як ударив по вужови,
То хвіст і остав ся,
А вуж живий, та безхвостий
У норі сховав ся…
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода спливало.

В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Тай вже на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
Іде бідний до ворожки;
Світить вона свічи,
Посиділа, погадала,
Каже: „Чоловіче!

Мав же, — каже, — чоловіче,
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтність,
Все було від нього.
А як ти з ним посварив ся,
А може й побив ся,
То ото-ж ти через теє
Усього лишив ся!..

Повертається господар
До своєї хати,

Прислонив ся коло печи,
Тай став вужа звати…
Вилізає вуж безхвостий,
Тай став говорити:
„Ні вже, — каже, — чоловіче,
Разом нам не жити!

Коли ти на мене глянеш, —
Зараз пригадаєш,
Що до віку через мене
Ти сина не маєш!
Коли ж я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що до віку через тебе
Я хвоста не маю.

Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!..“
Оттак воно, добрі люде!
Польща — то дитина,
Король польський — то господар,
А вуж — Україна!..

18. IV. 1858.