Треба всюди приятеля

Розходив ся мужичок,
Аж ґвалт дякувати.
Та їдна йому біда,
Не вміє читати.
До граматки б? та куди!
Не того він хоче:
Він гадає чим другим
Просвітити очи.

„Не вміє-ж так старий дяк
Стрічки розібрати,
Окуляри ж як візьме —
То куди читати!
Оттак і я заведу
Кондаки й тропарі,
Тілько піду та куплю
Такі окуляри!“

Пішов мужик до крамниць;
Ріжні вибирає…
Що на очи накладе, —
То все не читає.

Далі соті з носа зняв
І об землю вдарив,
Розплатив ся тай пішов
Сам без окулярів.

І на Проводи сказав
Хрещеному люду:
„Окулярів не купив
Тай дяком не буду!“

6. II. 1859.

Несе мужик у ночовках
До дому свячене:
Яйця, паску і ковбаси
Й порося печене.

І порося — як підсвинок,
Та ще й з хроном в роті…
Несе бідний, тай спіткнув ся
У самім болоті.

І схибнулись нові ночви,
Затряслось свячене,
І в болото покотилось
Порося печене.

Глянув мужик на болото,
Посвистав до лиха,
Відвернув ся, на бік плюнув
Тай промовив з-тиха:

„Та свиня таки свинею!
Правду кажуть люде:
Святи її, хрести її, —
Все свинею буде!“

8. II. 1859.

Грає скрипка, грає кобза,
І бандура грає;
Мужик літом у кожусі
Гопки витинає.

Витинає мужик гопки,
Аж потом зальляв ся.
— „Та скинь бо ти кожух, брате!“
Якийсь обізвав ся.

— „Ні, не скину! — мужик каже, —
Бо натуру маю,
Що-йно тілько з себе скину —
Те все пропиваю.“

8. II. 1859.

Раз пропала на степу
В чумаків сокира,
До їдного всі взялись:
„Ти, тай ти, псявіра!“

Той їх годить, хаменить,
Той їх розважає,

Вже й клянеть ся на чім світ,
Богом присягає.

Ні, не вірять. І чумак
Против неба глянув:
„Коли я сокиру взяв —
Хай я Ляхом стану!“

— „Стій, чумаче, не губи
Ні душі, ні віри!
Вірим, вірим! Ти не брав
Нашої сокири!“

8. II. 1859.

Серед ліса, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинув ся без чобіт.

Прокинув ся, протер очи,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивліням повернув.

— „Не мої се, каже, ноги
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт.“

8. II. 1859.

Привіз дідич раз на свята
Ізі школи сина,
І не може натішитись,
Що вчена дитина.
Раз здибає гуменного
І тому хвалить ся:
„Ото, каже, мій синочок,
Як у школі вчить ся!..

Та і розум, що за розум!
Як тобі, Іване?“
— А мені то щось не так-то
Здаєть ся, мій пане!
Бо як би наш панич мали
Розуму до волі,
То нічого їм би було
Вчити ся у школі!

1. III. 1859.

А що тілько в церкві дяк
„Іже“ заспіває,
Бідна баба у кутку
Мало не вмліває.
Аж завважив теє дяк,
До неї забрав ся:
„Чого плачете ви так?“
Стару запитав ся.

— Як не плакати мені, —
Стара баба каже, —

Коли мене голос ваш
Аж за серце вяже!
Так колись моя коза
На льоду кричала,
Як там її звірина
Бідну розривала.

12. V. 1859.

На Ордані, як звичайно
У людий буває,
Ходить батюшка з кропилом,
Хати окропляє.
Ходить батюшка з кропилом,
Чогож тут боятись?
Але їдна молодиця
Аж пищить сховатись…

Ставить діти на припічку,
Каже їм сказати,
Що матери нема в дома,
На ярмарку мати.
Сама лізе під постелю,
Лежить, упріває…
Далі чує — отець входить,
„В Ордані!“ співає.

Отець входить, всюди кропить,
Образи й пороги,
Вікна, стелю і постелю…
Тай заглянув ноги.
І нічого… дає дітям
Хреста цілувати,

Тай питає, мов не знає:
„А де ваша мати?“

— Пішли мати на ярмарок,
Нема в дома мами! —
Закричали малі діти
Різно голосами.
„То скажіть же своїй мамі —
Й показав рукою —
Нехай бере на ярмарок
І ноги з собою!“

17. IV. 1858.

Їден дідич мав у школах
Кохану дитину,
Ото раз до неї й пише:
„Милий ти мій сину!
Як ти здоров — слава Богу,
А як добре вчиш ся,
То не візьме тебе дідько,
Про те не жури ся.

Моя жінка, твоя мати,
Без відома мого
Посилає на оріхи
Тобі золотого.
А я тобі посилаю
Старі ногавиці,
Зроби собі жупанину,
З рештків — рукавиці.

Та учи ся, милий сину,
Та читай багато,
Бо ти дурнем зостанеш ся,
А я твоїм татом!“

1. III. 1859.

Було тісно під Москвою,
Просять козаків:
„Поможіте, Запорожці,
Убити ворогів!“
— „Заплатіте, добрі люде,“
Кажуть козаки, —
„То вибємо Москву вашу
З вражої руки.“

— „То ви бєтесь зза копійки?“
Кажуть Москалі:
„А миж бємось ізза чести,
Як Господь велів!“
— „Та кому чого бракує!“
Кажуть козаки:
„Знать, у вас на честь посуха,
В нас — на копійки!“

18. X. 1857.

Гнав ся постом засідатель
На чиюсь біду;
Серед ставу заломив ся
На тонкім леду.

Бють ся сотські і розсильні,
Бють ся рибаки:
Водить шнури край пролому,
Ості і гаки…

Але йде Жидок убогий,
Пейсами потряс:
„Гирсте, гирсте, — став питати —
Що таке у вас?..“

— Засідатель утопив ся,
Господи прости!..
Ходи, Жидку, хоч поможеш
Шнура завести.

„Гирсте?.. нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованця наставте, —
Вийде сам з води!“

18. X. 1857.

Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано — й за спасибі
В баби гуску вкрав.

Доганяє його баба:
„Служба! почекай!“
— „А что, бабушка, мнє скажеш?“
— „Та гуску віддай!“

— „Ах ти, Бог мой! ето ґуска?
Екой я дурак!..
Вазьмі, бабка! єй-єй думал,
Что ета ґусак!“

29. X. 1857.

Сидить Москаль на прилавку,
Прищурує очи…
Так і знати, що псявіра
Вареників хоче.
Хоче бідний вареників —
То й ніщо питати!..
Та тілько їх по нашому
Не вміє назвати.

— „Хазяюшка, ґалубушка!“
Став він говорити:
„Сварі-ка мнє вот етаво!“
— „Та чого зварити?“
— „Да ентаво… как, біш, єво
У вас називают?..
Вот… что, знаєш, бєрут тєсто,
Сиром накладают…“

— „Та Бог його святий знає,
Що вам, служба, гоже!..
Тісто сиром накладають…
То галушки може?“
— „Нє ґалушкі, нє ґалушкі!
Я ґалушкі наю.
Сварі-ка мнє, ґалубушка…
Всьо, біш, забиваю!

Уш з ґлаз далой, так с памяті!
Вот ентакой бєс-то!..
Да знаєш лї: ентак сир-то,
А на сирє тєсто…“
— „Та Бог його святий знає
І добрії люде!
Сир у тісті!.. хиба, може,
Чи не пиріг буде?“

— „Да нє піроґ, ґалубушка!..
Екая дасада!..
Да знаєш-лі? туда масла
Да смєтани нада!..“
А вона-то добре знає,
Чого Москаль хоче,
Та чекає барабана,
Коли затуркоче…

Як почула барабана —
Слава тобі Боже!
Тай говорить Москалеви:
„Вареників, може?“
Аж підскочив Москалина,
Та ніколи ждати.
— „Варенікі, варенікі!“
Тай пішов із хати!..

15. IV. 1858.

Зайшов Німець раз на баль,
З панною сідає,
Мовчить, мовчить, далі враз
Сусідку питає:

„Чи зелений коли пес
Пані не здибала?“
— Та ні, — каже. — або що?“
Німця запитала.

„Та нічого, — каже той, —
Я так лиш питав ся,
Бо з зеленим, пані, псом
І я не здибав ся!“

1. III. 1859.

Іде кравець темним лісом —
Аж вовк вибігає…
Збілів кравець та посинів,
Живцем помирає.
І взяв аршин з переляку,
До вовка цілить ся,
Аж тут враз і за корчами
Бахнула рушниця!

Повалив ся вовк голодний,
І Жид повалив ся,
І від вовка й від рушниці
Памяти лишив ся…
Прийшли стрільці, взяли вовка,
Покинули Жида.
Але щось через годину
Відійшла огида.

Підійняв ся, ледве живий,
Аршин підіймає,

Оглядає на всі боки,
З дивом промовляє:
„Вісім літ з тобою хожу
Попам ряси шити,
А все таки я не думав,
Щоб ти був набитий!“

9. IV. 1858.

Межи нашими Жидами
Поголос пустив ся,
Що ніби то в Русалимі
Месіяш родив ся…

І зібрало ся аж десять
Грубих бородатих,
Грубих десять арендарів
Та самих багатих.

І зібрались в Русалиму,
Скринку гроший взяли,
В проводатарі для себе
Чумака наняли.

Дають йому свою скринку
І в перед пускають,
А за ним самі поважно
В поход виступають.

Ідуть, сопуть арендарі,
Жаден ні словечка…
Аж ось в ночі забіліла
Перед ними гречка…

„Чи бачите, — чумак каже, —
Як біліє море?“
А Жиди всі: „Вей мір, вей мір!..
Лихо нам та горе!“

— „Яке лихо? — чумак каже:
Підіймайте поли!
Ви пройдете через море,
Ніби через поле!..

Лиш за мною як у око,
А то буде й амінь!
В саму прірву, аж до біса
Підете, як камінь!“

Захиталась під ногами
Зарошана гречка…
Ідуть Жиди, аж трясуть ся,
Жаден ні словечка…

Вийшли з гречки арендарі,
Аж і ліс видати.
Ідуть вони аж до ліса,
Стають ночувати.

Поставали Жиди на ніч,
Став їден ходити —
Чи де який не згубив ся,
Хоче полічити…

Ходить, ходить, Жидів лічить —
Тілько девять має…
А себе самого дурень
То і забуває.

Становить ся сам у лаву,
Другий виступає:
Лічить, лічить, не долічить,
І все девять має…

Всі лічили, але жаден
Дурень бородатий
Не згадає, не зміркує,
Що він сам десятий…

Не зміркують арендарі,
Нічого робити —
Ідуть вони до Івана,
Просять полічити.

Полічив він, втихомирив.
Пора б спочивати…
„А що, мої арендарі,
Де будете спати?“

— „Так, Іванцю, положи нас,
Щоб вовк не почуло,
Щоб всі були в середині,
А з краю не було!..“

— „Добре, — каже, — арендарі!
Я вже й місце маю:
Як уложу, то не буде
Ні жадного з краю…“

А там саме на поляні
Груша зогвивала,
А під нею прездорова
Комашня стояла.

Іде чумак до комахів
Із орендарями,
Розкладає наоколо
Жидів головами.

„Та глядіть же, — промовляє, —
Лежіть, Жиди, тихо!
А то послі почуєте,
Яке буде лихо!..“

Пішов і сам постелив ся
Під зеленим дубом
І заснув собі до раня
Кохано та любо.

А тим часом арендарів
Обсіли комахи…
Гризуть, їдять на всі боки, —
Мовчать сіромахи.

Гризли, гризли на всі боки
З вечера до раня;
Нагризли ся собі в волю
Та до вподобаня…

Пробудив ся чумак рано,
Жидів оглядає:
„А що? добре було спати?“
Жидову питає.

— „Ай, Іванцю, що тут було?
Яке було лихо?
Але ми таки розумні,
Всі лежали тихо!..

— „Тілько й щастя, арендарі,
Що тихо лежали,
А то були б вас до лиха
Всіх позаїдали…

Уставайтеж, арендарі,
Та моліть ся Богу!
Роса впала, зійшло сонце —
Пора у дорогу!

Повставали арендарі,
Богу помолились
І снідати не снідали,
В дорогу пустились.

Ідуть вони за Іваном
В лихую годину
Через нетрі, через пущі,
Та через тернину.

І де вже їх не носила
Нечистая сила!
А все таки серед ліса
Нічка захопила.

Смерклось добре. Стало темно,
Треба ночувати.
„А що, мої арендарі,
Де будете спати?“

— „Іваночку, голубчику!
Кажуть Жиди грубі, —
Сеї нічки ночувати
Хочемо на дубі.“

І полізли арендарі
На верх дуба спати,
Ще й говорять чумакови
Гиляки обтяти…

А чумак обтяв гиляки,
Ще й капця їдному,
Узяв собі скринку з грішми
Тай пішов до дому…

Зійшло сонце по над лісом —
Жиди не злізають,
Як ворони на гиляках,
Чумака чекають.

Просиділи до полудня,
Все Івана ждали,
Але його нема й духу,
Поминай як звали!..

Починають арендарі
Самі міркувати,
Як їм грубим арендарям
З дуба позлізати.

Присудили, щоби Лейба
За гиля вчепив ся,
Щоби Лейбі грубий Мошко
За ноги вхопив ся;

Щоб за Мошка взяв ся Гершко,
Щоб за Гершка Хаїм…
„Як вчепим ся, — кажуть, — разом,
То всі позлізаєм…“

Бере Лейба за гиляку,
Що сили вчепив ся,
По нім злазить грубий Мошко,
За нього вхопив ся.

По Мошкови злазить Гершко
І його хватає,
По них решта арендарів
Повзає, злізає.

Кричить Лейба, репетує —
Не може тримати.
Але йому Мошко радить
Руки поплювати…

— „Поплюй руки, поплюй руки!“
Жиди бормотіли,
Але Лейба ще не плюнув,
Як всі полетіли!..

Щось з годину арендарі
Покотом лежали!
Прочумалися, як з похміля —
Ледве повставали.

Повставали арендарі;
Всі були хороші —
І без хліба й без одежі
Та ще і без гроший.

Беруть вони, за Мойсея
Лейбу обирають,
І холодні і голодні
В поход виступають.

І пішли Жиди голодні,
І йшли день і нічку,
Аж наткнулись перед світом
На глибоку річку.

Наткнули ся тай ґерґочуть,
Що мають пригоду.
Але Лейба десь наглянув
Липову колоду.

Біжить живо до колоди,
На неї сідає;
Ще живійше арендарів
Решту закликає,

Тай каже їм на колоді
Себе підійняти
І до неї поясами
Ноги привязати…

І збігли ся арендарі,
Підняли колоду,
Привязали Лейбі ноги,
Пустили на воду.

Але тілько старий Лейба
Проплив середину, —
Так у воду й повернув ся
В лихую годину!

І не стало уже Лейби,
Тілько видно пяти!
І дурнії арендарі
Стали викрикати:

„Ото дурень старий Лейба!
Ото дурень хусит!
Так далеко до берега,
А він ноги сушит!..“

12. IV. 1858.